Дикість походить від людини

Войцех Смажовський, режисер: Колись православні священики святили бандерівські сокири на Волині, католицькі священики святили ножі хорватських усташів. На це здатна людина, коли її озброїти відповідною ідеологією і дозволити вбивати.

03.11.2016

Czyta się kilka minut

Fot. Grażyna Makara
Fot. Grażyna Makara

Cереда, 14 вересня.

Лодзь, будинок Toya Studio, триває останнє шліфування звукової доріжки до фільму «Волинь» режисера Войцеха Смажовського. Через кілька днів має відбутися його прем’єрний показ на фестивалі у Гдині. У ролі глядача, я втискаюся в шкіряну канапу і від першої до останньої хвилини дивлюся на екран, на якому розгортається багатьма сюжетними лініями веристична історія про апокаліпсис на Кресах. Епічна історія про наслідки посилення українського націоналізму розвивається довкола камерної історії про заборонене кохання. Часові рамки – це період від весни 1939 і до літа 1943 р. Місце дії – село, у якому живуть українці, поляки і євреї. Є церква і костел, укладаються змішані шлюби. Актори говорять по-українськи, по-польськи, по-російськи, по-німецьки і на ідиш – кресовий тигель проявляється у мелодії багатьох мов. 17-річна Зося Гловацька (Міхаліна Лабач), головна героїня, закохується зі взаємністю в однолітка Петра – українця (Василь Василік). Батько (Яцек Брацяк) однак має інше бачення майбутнього доньки: вирішує видати її за Мацєя Скібу (Аркадіуш Якубік), заможного польського господаря, вдівця з двома дітьми. Для дівчини це перший кінець світу. Незабаром настануть наступні – спочатку приходить радянська окупація, потім німецький напад на СРСР, врешті найпотворніше – волинська різанина. Зося і її синок стають свідками того, як сусіди, які досі жили у згоді, перетворюються на звірів, а бандерівці відрізають голови, руки і язики, виймають очі, пилками переполовинюють тіла, розпорюють животи. Перманентний страх убиває людські душі.

Після понад двогодинного сеансу вітаю з твором присутніх у залі авторів – режисера, композитора, звукорежисера і консультантку з мовних питань. Після короткої паузи звукорежисер Яцек Гамела м’яко каже: «Важко приймати привітання після фільму про геноцид».


Катажина Кубісьовська: Ти побоюєшся реакції на «Волинь»?

Войцех Смажовський: Роботу над «Волинню» я почав у 2012 році, тобто, ще до Майдану в Україні і перед тим моментом, коли світ радикально повернув вправо. Якщо я можу чогось побоюватися, то реакції певних груп, які можуть буквально сприйняти фільм і визнати, що він спрямований проти українців. А це неправда –  фільм «Волинь» спрямований проти націоналізму взагалі, демонструє, що чого він може призвести у крайній формі.

Приводом до загострення може бути все – річниця, фото, міжнародний матч чи от фільм. Однак я вірю в глядача і сподіваюся, що він до всього дійде, що у фільмі не йдеться про помсту, а про пам'ять.

«Волинь» є, був і буде картою у політичній грі. У липні Сейм прийняв ухвалу, у якій визнав ті події геноцидом, що не сподобалося президенту України Петру Порошенку і голові українського ІНП Володимиру Вятровичу.

Кілька днів тому «Волинь» бачив посол України. Пролунало кілька питань, зокрема, ми говорили про можливість цієї крайньої реакції з обох боків. Мене ця розмова дуже зміцнила, я вірю, що раніше чи пізніше складну тему нашої історії на Кресах можна буде спільно пропрацювати.

А як відреагували на «Волинь» українські актори, які в ньому грають?

Їх трохи струсонуло, але коли минули перші емоції, я задав їм питання, чи відчувають вони, що у «Волині» ними маніпулювали: зрозуміло, що сценарій не передасть того, що несе візуальний контекст. На щастя, жоден з них не відчув себе ошуканим, а для мене це важливо, я зітхнув з полегшенням, бо «людський чинник» у роботі – це основне.

Після «Ружі» Ти зарікався, що не будеш знімати чергового історичного фільму.

Бо глядач не хоче дивитися картонних танків, а на історичне кіно треба багато грошей, яких у Польщі не вистачає. Водночас після сеансів «Ружі» я зустрівся з емоційною реакцією, яка у мене залишилася в голові – моя робота набрала ще одну додаткову барву.

Фільм може запустити чиюсь пам'ять на добро і на зло – це і привілей, і відповідальність.

Усупереч своїй заяві я вирішив знову зняти історичний фільм. І якось одразу мені у руки потрапив номер «Карти», у якій я прочитав реакції тих поляків, які вижили у різанині. Я почав читати книжки, яких навіть за комуни вийшло майже сто. Ясно, що у більшості випадків треба було читати між рядками, але й так багато можна було дізнатися. Деякі з них – це готові теми для наступних фільмів. Наприклад «Червоні ночі» Генрика Цибульського про оборону Пшебража або «Репатріанти» Станіслава Сроковського про вигнанців з Кресів. Звісно ж, ми живемо в іншій дійсності, вийшло чимало літератури, яка називає речі своїми іменами. Найбільше мене надихнула «Ненависть» Станіслава Сроковського, «Геноцид» Владислава і Еви Семашків та «Від волинської різанини до акції «Вісла»» Гжегожа Мотики. Саме акція «Вісла» - це наступна тема для фільму.

Станіслав Сроковський провів дитинство у селі Гнильче на тернопільській землі. 17 вересня 1939 р. у сусідньому Слов’янині одночасно з радянським нападом озброєні вилами, сокирами і ножами українські терористичні групи почали різанину польських сусідів. Це був попереджувальний знак, що наближається геноцид. Незабаром вбито найближчих членів родини автора: дідуся зарубали сокирами, двоюрідного брата спалили живцем.

В оповіданнях Сроковського мене вразило те, що вони написані з точки зору дитини. Ця дитяча наївність сприйняття у зіткненні з жорстоким світом дала вражаючий ефект. З одного боку, «Ненависть» - це своєрідний каталог потворних злочинів, а з другого, це також реєстрація деталізованих, у жодному разі не чорно-білих людських характерів; там, зокрема, з’являються українці, які рятують поляків.

Я почав складати сюжет сценарію. Я постановив для себе, що хочу розказати про ті події з якнайширшої перспективи, що це мій такий кінообовязок, тому у «Волині» так багато відступів. Бо якби раніше хтось уже зняв фільм на цю тему, то можливо я не тільки не вийшов би з села, а навіть із обійстя умовного Мацєя Скіби. Це у ньому спочатку була б Польща, потім увійшли б росіяни, німці і наприкінці українці. Але це перший фільм і тому я обрав інший шлях. Більш епічний.

З цієї причини головною сюжетною лінією «Волині» ти зробив історію кохання, яке квітне у нелюдські часи?

Кохання у найбільш людські часи, бо ж це люди роблять війни.

Зося, головна героїня, «приречена» долею на стосунки з трьома чоловіками, може навіть із кожним з них їй вдається створити свою форму кохання.

Найважливішим є чисте і перше кохання до українського хлопця Петра. Наступні стосунки – це шлюб за домовленістю з багатим господарем Мацеєм Скібою, а треті, можна сказати, зрілі і партнерські стосунки з молодим АК-івцем Антком Вільком, якого зіграв Адріан Заремба.

Фільм історичний, але історія кохання універсальна. Захоплення, закоханість, відданість, зрада, поневолення, безсилля, втрата близької людини, пустка – ось всі ці емоції і ситуації є найбільш актуальними і сучасними.

Сроковський видав у часи ПНР урізані цензурою кресові епоси: «Духи дитинства» і згаданих Тобою «Репатріантів». А до «Ненависті» включив оповідання «Ангели», у якому описує, яким чудом йому вдалося вціліти. Коли підрозділи УПА палили будинки, його сім’ю сховала у стодолі Ольга Місюрак, молода українська сусідка.

Станіслав Сроковський був моїм першим учителем. Серйозна робота почалася від зустрічі з ним. Вона насамперед впорядкувала мої знання. На початку він доніс до мене, що поняття «волинської різанини» це звуження теми до одного воєводства. На Волині загинуло 60 тисяч поляків, але вони гинули також і в інших воєводствах на кресах [див. текст на стор. 14 – ред.].

Пан Станіслав розпитував мене, де буде відбуватися дія фільму. Із розмов з ним з’ясувалося місце – південь волинського воєводства – ідеальне, щоб достовірно розказати також і про «похорон Польщі» в тернопільському, про Румeля, вбитого в околицях села Кустичі, чи про напад на Кисилин.

ОУН і УПА убивали також і українців, які противилися убивству поляків. Моя бабуся, напівукраїнка, напівполька, до 1945 р. жила у Бориславі, потім була виселена в Бещади, найбільше боялася українців. Вона повторювала, що вони здатні на більше варварство, ніж росіяни і німці.

Мій батько також народився у Бориславі у 1932 р. У 1944 р. сім’я переїхала на Підкарпаття, мабуть, вони вже знали, що відбувалося на Волині і втекли. Але я ніколи не мав нагоди з ними поговорити про це

Я зі своєю бабусею теж замало на цю тему говорила. Але масштаб страху, якого вона зазнала у молодості, я збагнула, коли вона майже у сторічному віці кричала крізь сон, що треба втікати від українців.

Я щойно сказав, що спочатку я читав спогади, а потім їх прослухав видавництву «Волинь». Це на мене справило велике враження, я міг чути паузи, те, із якими величезними зусиллями вцілілі збиралися, щоб сказати наступне речення, скільки в цьому емоцій. Потім мене вразило усвідомлення того, що людину можна довести до такого рівня звірства: залякати, вигнати, спалити, почвертувати, знущатися. А наприкінці я подумав про тих, хто був свідками убивства всієї сім’ї і був змушений навчитися жити з цим усім далі.

Жити після кінця світу… Історики намагаються вивчити підвалини українського націоналізму: звертаються доXVII ст., коли поляки знущалися з українців і селян садили на палю, а у міжвоєнні час відбувалася колонізація України.

Дикість походить від людини. У той же час, коли православні священики святили бандерівські сокири, католицькі священики святили ножі хорватських усташів, які потім перерізали ними горла сербам. На всьому світі є приклади того, на що здатна людина, якщо її озброїти відповідною ідеологією і дозволити вбивати. Нанкін, Руанда, Сребреніца і багато інших.

Ти говорив про емоції, які викликає слово «Волинь». Розкажи, як ти з ними справлявся під час створення цього фільму.

На початку мені треба було настільки зворушитися, щоб захотіти зняти фільм. Коли я почав вигадувати історію, то вимкнув емоції, на певний час мені довелося стати машиною, щоб виконати конкретні дії. Коли емоції поверталися, я робив для себе перерву. І так було на кожному етапі роботи над фільмом.

На знімальному майданчику найскладнішим для мене завданням було провести через це зло дітей, тут уже було потрібна допомога психолога. З кожною дитиною треба було вести себе інакше, не тільки через її вразливість, а й через вік. Це тоді я подумав, що може глядач після перегляду фільму вловить іншу перспективу. Подумає, що часи, у які ми живемо, не такі важкі, як здається. І повернеться з кіно додому, щоб пригорнути своїх дітей.

А які емоції викликала «Волинь» на проекціях у фокус-групах, організованих для кресів’ян, істориків і молоді з ліцеїв?

Мені здається, що спочатку для кресів’ян важливішим від дії була достовірність зображеного світу. Вони спочатку повернулися у часі, знайшли образи, які запам’ятали у дитинстві. Але одразу ж після цього була вже травма тих подій. І емоції, багато емоцій.

Проекції для істориків служили тому, щоб скоригувати можливі помилки. Завданням проекцій для учнів було перевірити, чи «Волинь» зрозуміла у цілому і в деталях. Я не полегшував для них завдання – у фільмі немає дат. Теоретично відомо, у якому році почалася війна, коли увійшли росіяни, і німці – теж відомо, але подальші історичні події вже вимагають певних знань. Дослідження показують, що половина поляків не знає про те, що сталося на Кресах. А з тієї половини, яка декларує, що знає, половина знає неправильно.

Після цих показів у фокус-групах довелося щось у фільмі перемонтовувати?

Ні, у принципі нічого вже не треба було змінювати. Однак часом я перевіряв для себе деталі. Наприклад, чи глядачі пам’ятають черевики. Якщо ніхто не звернув уваги на таку деталь, то ми в у монтажі давали довший план. Якщо їх всі бачили, то ми скорочували. Я люблю гратися такими дрібницями. Шукати значень, адресувати їх уважним глядачам.

Зараз, уже кілька днів поспіль я дивлюся «Волинь»: я знаю напам’ять план за планом, за якийсь час я її забуду, почну жити наступним фільмом. Перед показом на фестивалі у Гдині я перегляну його востаннє і закінчу пригоду з «Волинню». Це дуже важкий фільм.

Через тему?

Насамперед тому. Але також важко було зібрати гроші, у певний момент відмовилися інвестори.

Це була причина створення Фундації Волинь. Ти закликав фінансово підтримати фільм.

Користуючись нагодою, я б дуже хотів подякувати усім, хто сплатив гроші у Фундацію Волинь. Робота над фільмом уже тривала, коштів на продовження зйомок не було, виникла величезна рішучість, а від неї мій заклик в Інтернеті. А люди повели себе фантастично.

А тим, хто відмовився від фінансування «Волині», що ти хотів би сказати?

Нічого. Насамперед відмовилися представники фірм, для яких такий фільм міг би виявитися із різних причин незручним.

«Я з радістю піду з дружиною на Ваш фільм, але грошей товариства не можу дати. Ви ж знаєте, які Ви робите фільми…», - я часто таке чув.

Які сцени з «Волині» були зняті за зібрані гроші?

Наприклад, весь фрагмент нападу на костел.

У цій сцені бандерівці вдираються під час богослужіння і вирізають майже всіх – дітей, жінок, чоловіків, ксьондза.

Це одна з найскладніших сцен. Треба було витратити на неї два інтенсивні знімальні дні, плюс дорогі репетиції, які передували зйомкам.

Ти питала про труднощі… Однією з них була чимала кількість масових сцен. Цих людей треба вдягнути, загримувати, підвезти, поселити. Так само тварини – нас супроводжувала величезна кількість коней. Ти знаєш, скільки часу займає витягання воза, актора і коня з кущів? На кожного треба рахувати по п'ятнадцять хвилин, тож – якщо попри попереднє проведення тренувань – на зйомці кінь поверне, куди йому заманеться, то один план від іншого відділяє сорок п’ять хвилин. Це час і кількість знімальних днів мають вирішальне значення для вартості фільму. Або робота з дітьми – дитина може не захотіти працювати за встановленим нами графіком – може відмовитися від співпраці, бо вона спить чи втомилася. Та попри це, я вважаю, що діти і їхні батьки проявили ангельське терпіння.

А кульмінаційні сцени різанини, коли весь світ стає пасткою, а Зося Гловацька з сином не мають де сховатися?

Кульмінаційні сцени різанини на екрані тривають по кілька хвилин, а ми знімали їх пару коротких літніх ночей. Плюс стільки ж репетицій. Це тривало так довго не тому, що ми повільно працювали, а тому, що чимало елементів треба було синхронізувати: каскадерів, піротехніків, протипожежну безпеку, гримерів та найважливіше – людей.

Поранений кінь, який в одній зі сцен лежить на землі, виглядає так, начебто вмирає насправді.

Каскадер лежав з конем, а потім ми на комп’ютері вирізали його і додали рану. Ти ж, мабуть, не думала, що заради фільму ми вбили коня?

А як ти працюєш з акторами?

З кожним трохи по-іншому. Наприклад, Арек Якубік на плані емоційний, а під час підготовки ролі аналітичний. Ми продивляємося сценарій, розмовляємо про мотиви вчинків персонажа, а також про історію. Це дуже полегшує мені роботу, мені це потрібно. А Яцек Брацяк ставить мені всього кілька питань, але це саме ті питання. Хтось іще не питає, приходить… і все готово. Бо не в кожного є аналітичне чуття, любить просто працювати і в кадрі. Це не краще і не гірше, просто інакше.

Загалом я не надто люблю проби, але завжди хочу попередньо проговорити мотивацію, про те, чому персонаж робить те, що робить, і в якому перебуває стані у даній сцені. І якщо щось під час зйомок відбувається інакше, ніж ми запланували, я тоді кажу: ми домовлялися інакше. Я дозволяю імпровізацію, але завжди – ну, добре - майже завжди знімаю те, що запланував.

Скільки разів ти вже чув, що це не добрий момент для зйомок «Волині»?

Я завжди чую, що це поганий момент. Він ніколи не був добрим: за комуни, після 89-го, тепер також недобрий і завтра буде недобрим. А це значить, що він ідеальний. Чому? Я вже немолодий, невдовзі мені забракне сил для зйомок епічного кіно, бо це все ж неабиякий труд. Важливіше за все те, що живі ще кресiв’яни, які пам’ятають ті часи, і це, зокрема, для них створено було «Волинь».

Мабуть, те, що я скажу, свідчить про мій ідеалізм, але політики повинні тепер створити сприятливу атмосферу для польських та українських істориків. Добре було б дати їм спокійно працювати, зібрати чи зіставити докази, провести ексгумацію, а у випадку істотних відмінностей в оцінці подій – незалежна спільна комісія могла б створити звіт, який увійде в українські й польські підручники. До такої складної теми треба підходити без емоцій, а людей підготувати до сприйняття фактів. І точно не можна мовчати. Тільки тоді ми зможемо говорити про справжнє примирення – це слово набере врешті значення.

Розмовляла Катажина Кубісьовська

Wywiad z Wojciechem Smarzowskim w języku polskim >>

Dziękujemy, że nas czytasz!

Wykupienie dostępu pozwoli Ci czytać artykuły wysokiej jakości i wspierać niezależne dziennikarstwo w wymagających dla wydawców czasach. Rośnij z nami! Pełna oferta →

Dostęp 10/10

  • 10 dni dostępu - poznaj nas
  • Natychmiastowy dostęp
  • Ogromne archiwum
  • Zapamiętaj i czytaj później
  • Autorskie newslettery premium
  • Także w formatach PDF, EPUB i MOBI
10,00 zł

Dostęp kwartalny

Kwartalny dostęp do TygodnikPowszechny.pl
  • Natychmiastowy dostęp
  • 92 dni dostępu = aż 13 numerów Tygodnika
  • Ogromne archiwum
  • Zapamiętaj i czytaj później
  • Autorskie newslettery premium
  • Także w formatach PDF, EPUB i MOBI
89,90 zł
© Wszelkie prawa w tym prawa autorów i wydawcy zastrzeżone. Jakiekolwiek dalsze rozpowszechnianie artykułów i innych części czasopisma bez zgody wydawcy zabronione [nota wydawnicza]. Jeśli na końcu artykułu znajduje się znak ℗, wówczas istnieje możliwość przedruku po zakupieniu licencji od Wydawcy [kontakt z Wydawcą]
Dziennikarka działów Kultura i Reportaż. Biografka Jerzego Pilcha, Danuty Szaflarskiej, Jerzego Vetulaniego. Autorka m.in. rozmowy rzeki z Wojciechem Mannem „Głos” i wyboru rozmów z ludźmi kultury „Blisko, bliżej”. W maju 2023 r. ukazała się jej książka „Kora… więcej